Мировою угодою є розпорядчий документ сторін як процесуального, так і матеріального права, оскільки, укладаючи мирову угоду, сторони розпоряджаються своїм процесуальним, а також суб
'єктивним матеріальним правом. Але, як справедливо зауважив Акелла, посилаючись на інформаційний лист ВГСУ, мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні і визнавати недійсною у позовному провадженні. Хоча є вийнятки. Наприклад коли особа, що підписала мирову угоду не мала належних повноважень на момент її укладення. Крім цього Ухвала про затвердження мирової угоди може бути переглянута за нововиявленими обставинами на загальних підставах.
Дискусія з цьго питання точиться ще з радянських часів. Рядянські вчені в більшості своїй розглядали мирову угоду, як таку, що має подвійну природу. Адже з одного боку, це цивільно-правовий правочин, що має процесуальну природу. Відомо, що ще римські юристи визначали transactio як спосіб припинення зобов.язань.
В певних категоріях цивільних справ укладання мирової угоди сторін є одним з найбільш ефективних способів вирішення спору в суді шляхом досягнення компромісу між сторонами судового провадження.
Чинне цивільне процесуальне та господарське процесуальне законодавство врегульовує порядок укладання та схвалення мирових угод, в той-же час ним жодним чином не врегульовано порядок їх розірвання/зміни та/або визнання таких угод недійсними.
На перший погляд прозорі умови таких угод, — насправді можуть містити серйозні ризики та загрози в майбутньому!
Мирова угода укладається сторонами судового провадження й має на меті врегулювати спор на основі взаємних поступок кожної із сторін й стосується виключно прав та обов’язків громадян та предмету позову.
Діючий Цивільний процесуальній кодекс України (далі — ЦПК), прийнятий ще 18 березня 2004 року передбачає можливість укладання мирової угоди сторін на будь-який стадії цивільного процесу.
Але кожен практикуючий юрист стикається із питанням, коли одна зі сторін мирової угоди відмовляється її виконувати, то як захистити й дотримати права іншої сторони судового процесу? Тому досить проблемними у судовій практиці є питання виконання мирової угоди, яка найчастіше визначається різними підходами у розумінні загальної юридично-правової природи мирової угоди, які фіксують її суперечливий характер: з одного боку мирову угоду розуміють як акт сторін –- зобов’язання, який виникає на підставі взаємної угоди (договору), а з іншого –- розглядають її виключно, як акт судової влади.
Сьогодні ще існує розуміння мирової угоди, як акту судової влади, що призводить до її примусового виконання, адже ухвала про закриття провадження по справі та визнання мирової угоди по її властивостям та процесуальному значенню прирівнюється до судового рішення та мала силу виконавчого документа.
Але змінами до чинного законодавства України, які внесли, зокрема Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18 листопада 2003 року (див. п.5 «Прикінцеві та перехідні положення») із тексту Закону України «Про виконавче провадження» з числа виконавчих документів було виключено ухвалу про визнання мирової угоди. В діючому законі України «Про виконавче провадження» в редакції від 04.11.2010 року.
Виключення ухвали про визнання мирової угоди із переліку виконавчих документів, законодавець мотивував тим, що за своєю юридично-правовою природою мирова угода є виключно домовленістю сторін, і не може містити у собі вимог про вчинення певних виконавчих дій та ознак судового рішення.
Адже якщо уважно роздивитися усі юридичні ознаки, то, мирова угода у українському цивільному законодавстві, являє собою домовленість сторін про врегулювання спору. В мировій угоді обов`язково визначаються певні умови її виконання, тобто сторони судового провадження, на власний розсуд, вирішують яким чином задовольнити свої вимоги. Сумний приклад із практики.
В населеному пункті N мешкало подружжя. Під час шлюбу ними була придбана однокімнатна квартира. Потім сталась довгоочікувана подія — в них народилась дитина. З часом подружнє життя не склалось, нерозуміння один одного призвели до розвалу родини та як наслідок поділу спільного майна подружжя. Під час судового розгляду чоловік враховуючи неможливість поділу житла, проживання разом з дружиною малолітньої дитини – погодився на укладання мирової угоди з наступними умовами: в однокімнатній квартирі за адресою такою-то, продовжують проживати його колишня дружина та малолітній син до досягнення дитиною повноліття. Після досягнення ним 18 років квартира реалізується за згодою подружжя та одержані кошти вони розподіляють в рівних частках.
Згодом, кохання перемогло емоції та сім`я знову стала проживати разом. Подружжя уклало шлюб та згодом в них народилась наступна дитина. Проживання в однокімнатній квартирі було неможливо і сім`я вирішила продати її та придбати більшу.
Звернувшись до органу опіки вони отримали відмову, оскільки відповідно до умов мирової угоди, затвердженої ухвалою суду – «в однокімнатній квартирі за адресою такою-то, продовжують проживати його колишня дружина та малолітній син до досягнення дитиною повноліття..!».
Звернення до суду про перегляд справи за нововиявленими обставинами результату не дало, оскільки відновлення родини є новими, а не нововиявленими обставинами та відповідно до постанови пленуму ВССУ №4 від 30.03.2012 року – «оскільки нові докази не можуть бути підставою для перегляду судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами».
Господарський процес.
Вищий господарський суд України у постанові «Про зміну способу виконання рішення» від 16.08.2007 справа №37/103, в якій зазначено, що «мирова угода за своєю правовою природою це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода не призводить до вирішення спору по суті. Сторони не вирішують спору, не здійснюють правосуддя, що є прерогативою судової влади, а, досягнувши угоди між собою припиняють спір».
Така позиція ВГС мабуть влаштовувала не всіх, оскільки на сьогодні в юридичному середовищі мирова угода сторін затверджена судом розглядається як ефективний засіб закріплення та захисту досягнутих домовленостей між учасниками цивільних (господарських) правовідносин.
Жирну крапку в питанні перегляду мирових угод в господарському процесі було поставлено постановою Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 р. «В ухвалі про затвердження мирової угоди у резолютивній частині докладно й чітко викладаються її умови і зазначається про припинення провадження у справі (пункт 7 частини першої статті 80 ГПК), а також вирішується питання про розподіл між сторонами судових витрат. Затвердження судом мирової угоди з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією і не може розглядатися як два самостійних акти – окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо припинення провадження».
Таке твердження базується на нормах частини 4 статті 78 ГПК України, а саме: «Про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі».
В той-же, виходячи з логіки законодавця, не все так однозначно в цивільному процесі. Цивільний процес.
Суд, до ухвалення судового рішення у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди зобов’язаний роз’яснити сторонам наслідки такого рішення, а також перевіряє чи не суперечать умови мирової угоди чинне законодавство, чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, чи дії представника або законного представника узгоджуються з інтересами особи, яку він представляє, і у певних випадках може відмовити у визнанні мирової угоди.
Здійснивши дослівне тлумачення норм ЦПК України можна зробити висновок, що мирова угода сторін не є актом судової влади, оскільки в цивільному процесі не вимагається її обов’язкове затвердження судом.
«У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі» (п.4 ст.175 ЦПК)
Тобто першочерговим є укладення мирової угоди, і лише після її укладення суд постановляє ухвалу про закриття провадження по справі.
«Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди» (п. ст.175 ЦПК України).
Тобто укладання мирової угоди має наслідком закриття провадження по справі, але законодавець не ставить вимогу до обов’язкового затвердження мирової угоди судом.
На сьогоднішній момент сподівання юристів щодо можливості розірвання/зміни мирових угод, викликала позиція Верховного суду України викладена в інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:
«Одним із предметів розгляду в листі Вищого спеціалізованого суду України від 05.12.2011 р., яким викладено позиції Верховного Суду щодо застосування окремих норм матеріального права, стала правова природа мирової угоди.
Так, ВС вважає неправильними висновки судів про те, що мирова угода, затверджена судом, не може вважатися зобов’язанням у цивільно-правовому сенсі, оскільки її укладення, затвердження і виконання регламентовано положеннями процесуального законодавства та Закону «Про виконавче провадження».
Таким чином, Суд підкреслює, що мирова угода є цивільно-правовим зобов’язанням, а якщо воно має грошовий характер, то до нього можна застосовувати норми статті 625 ЦК, що передбачають відповідальність за невиконання грошового зобов’язання.
Відповідно до статті 509 ЦК - Зобов
'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов
'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов
'язку.
Зобов
'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч.2 ст.509 ЦК). Відповідно до ст.11 ЦК - Підставами виникнення цивільних прав та обов
'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
Також «У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов
'язки можуть виникати з рішення суду» (ч.5 ст.11 ЦК). Обґрунтування суду, що мирова угода як цивільно-правове зобов’язання виникло на підставі рішення (ухвали) суду,а отже не може бути оскаржене окрема від ухвали суду про її схвалення - не відповідає дійсності.
Така позиція підтверджується інформаційним листом ВССУ № 10-74/0/4-13 від 16.01.2013, погодженим суддями судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, а саме: «Крім того, із рішення суду зобов’язальні правовідносини не виникають, так як вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено в статті 11 ЦК, адже рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить в них ясність та визначеність».
Враховуючи, що цивільно-правове зобов’язання виникло на підставі мирової угоди, а не ухвали про її схвалення - до зобов’язання (мирової угоди) можуть бути застосовані «Правові наслідки його порушення» (ст.611 ЦК України), наприклад – розірвання договору (п.1 ч.1 ст.611 ЦК).
ВС також звертає увагу на те, що статтею 625 ЦК права кредитора на звернення до суду за захистом свого права, коли грошове зобов’язання не виконується і після рішення суду питання про стягнення основного боргу, не обмежуються».
А отже до зобов’язання (мирової угоди) можуть бути застосовані «Правові наслідки його порушення» (ст.611 ЦК України), наприклад – припинення зобов’язання або розірвання договору (п.1 ч.1 ст.611 ЦК); зміна умов зобов’язання тощо (п.2 ч.1 ст.611 ЦК).
Тобто на відміну від господарських правовідносин, в цивільних правовідносинах укладення мирової угоди та винесення ухвали про закриття провадження по справі не є одноактною (нерозривною) дією (див. п.3.19. постанови пленуму ВГСУ), а ухвалення судового рішення (у вигляді ухвали) є наслідком укладення мирової угоди (ч.3 ст.175 ЦПК), а отже, на думку автора (М.Д.), мирова угода може бути оскаржена у суді окремо від ухвали про закриття провадження по справі.
На практиці вітчизняні суди відмовляють у відкритті провадження по справі, посилаючись на те, що порядок оскарження судових рішень, в тому числі прийнятих у формі ухвал, передбачений лише у розділі 5 ЦПК України та не передбачає звернення до суду з такими вимогами в окремому від провадження, в якому таке рішення було прийняте — а отже на підставі п.1 ч.2 ст.122 ЦПК відмовляють у відкритті провадження по справі.
Відсутність чіткого нормативного регулювання даних правовідносин чинним законодавством, — може бути усунене усталеною судовою практикою розгляду таких категорій цивільних справ.
З метою доведення викладеної у статті моєї правової позиції з позицією органів судової влади, мною на даний час розпочато два судових процеси по розірванню мирових угод укладених в цивільному процесі на підставі ч.2 ст.651 та ч.2 ст.652 ЦК у зв’язку з істотним порушенням стороною умов договору (угоди).
