івника, з другого, - певних обмежень для роботодавця. Ясно, що така модель є прийнятною лише для першої категорії працівників - найманих - і цілком є неприйнятною для другої категорії - самостійних, незалежних працюючих. Працюючі співвласники можуть врегулювати процес своєї праці, однак це право належить тільки їм самим, оскільки їхня трудова діяльність юридичне ні від кого іншого не залежить. Слід підкреслити, саме юридичне не залежить, оскільки економічна залежність має місце для усього суспільства рівною мірою. Разом з тим для інших галузей права - соціального забезпечення, податкового - не може мати значення організаційно-правова форма, у якій відбувається праця. Сплата податків, страхових платежів до фондів соціального забезпечення повинні будуватися на рівних засадах.
   Потрібно відмітити, що в останні десятиріччя на Заході спостерігається експансія трудового права, поширення деяких його захисних положень на так званих автономних (незалежних) працівників (ремісників, дрібних торговців, осіб вільних професій), а також на членів виробничих кооперативів, сімейних підприємств, на державних службовців. Окремі норми трудового права застосовуються до поліцейських і військовослужбовців.
   Очевидно, що тенденція до розширення сфери дії трудового права в країнах з розвиненою ринковою економікою збережеться і надалі, як вважає професор І.Я. Кисельов, котрий пише про можливість подальшого розширення сфери дії трудового права, і, зрештою, навіть зміни предмета його регулювання, яким стане застосування праці як залежних, так і незалежних працівників, співучасників колективної власності різних видів, зайнятих у трудовому і виробничому процесі. Але це питання майбутнього (див. Киселев Й. Я. Зарубежное трудовое право: Учеб. для вузов. - М.: Изд. группа "ИНФРА-М - НОРМА", 1998. - С. 11).
   Це досить дискусійне питання. Мова йде не про те, що буде записано у законі, а про те, що має бути

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-590 * збірник літератури №5 * >>>далее>>>