новлює, що Президент "звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України" (пункт 2 ст. 106).
  Ці звертання Президента до народу і до парламенту не можна розглядати як суто інформаційні. Адже в них Президент викладає своє бачення ситуації, в якій перебуває держава, накреслює шляхи подолання перешкод, що заважають її поступальному розвиткові. Зрозуміло, що викладені в цих посланнях положення аж ніяк не можуть витлумачуватись як обов'язкові для застосування їх парламентом. В системі розподілу владних повноважень Верховна Рада посідає своє, тільки їй притаманне місце. Відповідно до ст. 75 Конституції вона є єдиним органом законодавчої влади країни, який має своє визначене коло повноважень (ст. 85), при цьому ряд питань, як це закріплено у ст. 92 Конституції, може визначатись або встановлюватись лише законами України. Парламент, члени якого обрані їх виборцями, і Президент, обраний всенародно, є головними і легітимними центрами вироблення політики держави, що виключає будьякий диктат одного з цих інститутів щодо іншого.
  Разом з тим позиція Президента як глави держави, його бачення шляхів розвитку суспільства не можуть не позначатись на діяльності інших владних структур. Парламент, працюючи над розвитком правової бази держави, має так чи інакше узгоджувати свої рішення з позицією Президента, оскільки лише за таких умов може бути забезпечено злагодженість функціонування всього державного механізму, стабільність суспільства і державної влади.
  Навіть якщо більшість депутатів не поділяє поглядів Президента на розв'язання тих або інших проблем, на зміст необхідного законодавчого врегулювання конкретних суспільних відносин, не
  12
  
  І
  1
  І
  І
  
  рахуватись повністю

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-27 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>