цих велінь правовими. Мною поділяється така точка зору. Але потрібно враховувати, що такий збіг в історії цивілізації є дуже рідкісним. Він є моментом у діалектичному співіснуванні, взаємодії цієї дійсної волі з приписами закону і досягається в умовах розвинутої демократії за наявності ефективних механізмів врахування громадської думки, інтересів і потреб усіх суспільних прошарків. Однак досить часто відбувається викривлення інтересу широкого народного загалу в праві. Свідченням тому є найближча історія людства, історія нашого власного народу. На «дійсному законі», «об'єктивній обумовленості» базувалися величезні спекуляції і підміни. Усі жорстокості диктатури, геноцид власного народу, практичне уярмлення селянства, придушення будьякої ініціативи в економічній сфері і жорстке адміністрування, розширення впливу держави на майже всі соціальні відносини — все це пояснювалося магічними соціальними закономірностями, які могли відкритися лише вибраним.
  Фупкціопув'лния правових регуляторів у суспільстві доводить, що найчастіше до рівня закону піднімалась не воля народних мас, а воля бюрократичної верхівки держави, яка шляхом узурпування влади здобувала можливість нав'язувати суспільству свою модель соціальної регуляції.
  Нормативістське розуміння правотворення розглядає його як суто державну, законодавчу діяльність, як процес закріплення у законі волі народу і цим, власне, обмежуючи процес иравотворення. Воно передбачає лише висхідний зв'язок — сприйняття цієї волі державою, але не передбачає зворотного зв'язку — сприйняття народом закріпленої у законі волі як саме правових норм, визнання їх такими, що мають реалізовуватись за допомогою властивих праву механізмів (юридичної процедури, юридичних засобів та ін.). І як наслідок, народ в усіх тлумаченнях процесу об'єктивації правових норм не

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-401 * збірник літератури №4 * >>>далее>>>