ерії до трьох чвертей усіх кримінальних справ.
   За законом присяжним засідателем міг бути місцевий обиватель, російський підданий, віком від 25 до 70 років. Вводився ценз осілості в даному повіті (не менше 2х років). До участі в суді не допускалися злочинці, неспроможні боржники, німі, сліпі, глухі, божевільні, а також особи, які не володіли російською мовою. Остання вимога робила суд присяжних в Україні, як і в інших національних районах імперії, могутнім засобом русифікації. Недарма один з творців судової реформи великий князь Костянтин Миколайович писав Олександру II: «...я переконаний... губернії скористаються... благодіяннями не тому, що вони становлять Литву і Україну..., а навпаки... тому, що вони суть російські губернії, як Тульська, Рязанська й усяка інша...».
   Судовими статутами не допускалась участь адміністрації у виборах присяжних засідателів. Губернатору надавалася лише контрольна функція: виключаючи когонебудь з переліку осіб, які мають право засідати в суді як присяжні, він мусив обгрунтувати своє рішення. Складання переліків земствами і міськими думами підвищувало значення органів місцевого самоврядування. Демократичність суду присяжних, перевага у їх числі виходців з «нижчих станів» викликали тривогу самодержавства. Вже у 1878 р. усі справи «про явне повстання проти властей» передавалися з відання суду присяжних до судових палат.
   Судові палати діяли як друга інстанція для окружних судів. Вони складалися із департаментів цивільних і кримінальних справ (голова і члени їх призначалися царем за поданням міністра юстиції). До округу судової палати входили кілька губерній. В Україні функціонували три судові палати — Київська, Харківська та Одеська. Палата була апеляційною інстанцією для всіх кримінальних справ, розглянутих в окружних судах без присяжних засідателів. Крім того, судова палата розглядала як перша інстанція справи про державні та посадові злочини.

<<<назад<<< * перейти на стр. 1-688 * збірник літератури * >>>далее>>>