емельного законодавства.Концептуально даний Кодекс незначною мірою відрізнявся
  від Земельного кодексу УРСР 1970 р. Усі землі проголошувалися власністю народу України, тобто залишалися власністю виключно держави. Розпорядження землею, тобто надання
  8
  ділянок юридичним та фізичним особам у користування та вилучення їх для державних чи громадських потреб, як і раніше, мали здійснювати Ради народних депутатів.
  Для підприємств, установ і організацій, яким надавалися земельні ділянки, основним залишалося право землекористування. Водночас для громадян передбачалося надання земельних ділянок переважно на праві довічного успадковуваного володіння землею, що давало їм можливість передавати земельні ділянки у спадок. На праві землеволодіння земельні ділянки мали надаватися і сільськогосподарським підприємствам для цілей аграрного виробництва.
  Важливою новелою Земельного кодексу УРСР 1990 р. було юридичне відновлення селянських (фермерських) господарств на зразок тих, що існували до суцільної колективізації сільського господарства у 1929—1932 pp. Селянським (фермерським) господарствам надавалися земельні ділянки у володіння розміром до 50 га сільськогосподарських угідь і до 100 га усіх земель. Крім цього, до шести відомих категорій, на які поділявся земельний фонд країни, була додана ще одна категорія — землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
  Із проголошенням незалежності України і поглибленням земельної реформи Верховна Рада України 13 березня 1992 р. затвердила нову редакцію Земельного кодексу України. За цим Кодексом, крім державної власності на землю, в Україні дозволялося надання земельних ділянок у приватну власність громадянам та у колективну власність колективним та іншим недержавним сільськогосподарським