уб'єктивного права. Після спливу зазначеного в законі строку відповідне суб'єктивне сімейне право припиняється. Отже, зазначені строки не належать до позовної давності і правила цього інституту на них не поширюються.
  Крім того, у ч. 1 ст. 79 і в ч. 1 ст. 191 СК встановлено, що аліменти одному з подружжя і аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви. Якщо буде встановлено, що до звернення до суду позивач вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати, суд з урахуванням обставин справи може присудити їх за минулий час, але не більш як за один рік (при вирішенні питання про сплату аліментів одному з подружжя — ч. 2 ст. 79 СК) або не більш як за три роки (при вирішенні питання про сплату аліментів на дитину — ч. 2 ст. 191 СК). В юридичній літературі існує думка, що такі строки також є позовною давністю1.
  Водночас, як слушно зазначається фахівцями у галузі теорії сімейного права, така думка не є безперечною. Адже у зазначених випадках суд вправі стягнути аліменти не тільки за три роки, що передували зверненню до суду заінтересованої особи, а й за менший строк (залежно від конкретних обставин справи), що не є характерним для позовної давності, яка не може ні зменшуватись, ні подовжуватись судом2.
  Таким чином, встановлені ч. 2 ст. 79 і ч. 2 ст. 191 СК строки для одержання аліментів за час, що минув, мають інший характер, ніж позовна давність, оскільки вони визначають лише часові межі для стягнення неодержаних аліментів. Ці строки є припинюваними, тобто такими, що припиняють право на одержання якихось сум за їх межами.
  Позовну давність у сімейному законодавстві, як й в інших галузях права, встановлено з метою досягнення усталеності у сімейних правовідносинах.
  Частина 2 коментованої статті не встановлює певних