йбутнє, скасування усиновлення, визнання його недійсним тощо.
  Застосування позовної давності до вимог, що випливають з сімейних правовідносин, допускається як виняток лише у тих випадках, коли строк, відведений для захисту порушеного права, встановлено сімейним законодавством України.
  У таких випадках позовна давність застосовується судом відповідно до цивільного законодавства, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 коментованої статті).
  Згідно зі ст. 256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК).
  Сімейне законодавство, зокрема стаття, що коментується, не визначає загальної тривалості позовної давності. Вона передбачена лише для окремих видів сімейних правопорушень.
  Так, нормами сімейного законодавства встановлено трирічну позовну давність для вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК).
  Отже, якщо один з подружжя вважає, що його право було порушено, він може звернутися до суду за захистом цього права, але не пізніше, ніж через три роки. У такому разі позовна давність обчислюється з дня, коли один з подружжя дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права власності.
  До вимог про визнання батьківства або материнства застосовується позовна давність в один рік, перебіг якої починається від дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про своє батьківство чи материнство (ч. 2 ст. 129; ч. З ст. 139 СК).
  Позовну давність в один рік встановлено й до вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини. Перебіг цієї позовної давності починається від дня реєстрації народження дитини (ч. З ст. 138 СК). Під час вирішення усіх інших правових питань, що виникають