и дітей та їх батьків. І лише тоді, коли суперечності між ними настільки серйозні, що пошуки компромісу виявляються безрезультатними, перевага має віддаватися інтересам дитини.
  Частина 3 статті, яка коментується, закріплює положення про те, що відмова батьків від дитини суперечить праву та моральним засадам суспільства. Аналізуючи це положення, можна дійти висновку, що неможливість відмови від батьківських прав пов'язується з двома моментами. По-перше, з тим, що це суперечить праву (батьки не можуть своєю волею припинити відносини біологічного споріднення, що є підставою їх правового зв'язку з дитиною), а по-друге, з тим, що відмова від батьківських прав суперечить нормам моралі.
  Однак на основі аналізу чинного законодавства можна зробити висновок, що неможливість відмови від батьківських прав не завжди відповідає інтересам дитини. Як вже зазначалося, батьки не можуть відмовитися від своїх прав, здійснення батьківських прав належним чином є й їх обов'язком, за невиконання якого до батьків застосовується санкція у вигляді позбавлення їх батьківських прав. Отже, замість того, щоб відмовитись від прав і передати дитину під опікування органів опіки та піклування, недобросовісні батьки для досягнення того ж самого правового результату просто мають перестати здійснювати
  свої права та виконувати обов'язки. Однак це вкрай негативно
  позначиться на дітях. Та й сама така правова конструкція уяв
  ляється бІЛЬШ НІЖ СУМНІВНОЮ.
  Крім того, СК передбачає виняток із загального правила про неможливість відмови від батьківських прав. Так, ч. З ст. 143 встановлює право батьків залишити дитину у пологовому будинку або в іншому закладі охорони здоров'я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Інакше кажучи, ця стаття закріплює можливість відмови