я являє собою тривалий процес впливу на дитину. Він передбачає як здійснення батьками дій, спрямованих на досягнення певного результату, так і несвідомий вплив на дитину, який у процесі спілкування батьків і дитини справляє на останню поведінка батьків. Зміст права на виховання дитини у законі не визначе-но. Адже законодавство не може врегулювати процес виховання. Тому питання, пов'язані з вихованням дитини, закріплені в ньому у загальному вигляді.
  Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання своєї дитини. Це означає, що вони вправі відстороняти від виховання дитини усіх третіх осіб, включаючи найближчих родичів. Право на виховання своєї дитини — це особисте невід'ємне право батьків. Вони можуть бути позбавлені цього права лише судом, на підставах, передбачених статтями 164 і 170 СК.
  Право на виховання дитини включає низку правомочностей. Насамперед треба звернути увагу на те, що виховання практично неможливе без особистого спілкування дитини з батьками. Тому відмова батька або матері від цього є порушенням їх обов'язку виховувати дитину.
  Як правило, дитина проживає спільно зі своїми батьками. Проте ч. 2 статті, що коментується, закріплює й право батьків передавати дитину на виховання фізичним або юридичним особам. Уявляється, що під юридичними особами маються на увазі дитячі дошкільні та інші виховні й освітні заклади. Отже, у зазначеній статті йдеться про право батьків віддавати свою дитину до дитячих виховних чи освітніх закладів, а у деяких випадках й передавати її на виховання іншим особам, найчастіше близьким родичам, наприклад бабі та діду. Прийняття рішення про передачу дитини на виховання зазначеним закладам чи особам також є одним із способів здійснення батьками їх права на виховання дитини. При цьому батьки несуть відповідальність за свій вибір. Перебування дитини у родичів чи у