е в період шлюбу майно розмір їх часток у праві власності на нього буде нерівним2. О. Дзера також вважає, що частки подружжя в їх спільному майні можуть бути нерівними3. Водночас О. Дзера і Т. Ариванюк стверджують, що згода одно-го з подружжя на одержання у період шлюбу меншої частки майна або абсолютна відмова від неї з юридичної точки зору означає відмову особи від набуття нею суб'єктивних цивільних прав, що суперечить основоположним принципам конституційного та сімейного права. Право на власність є елементом конституційного статусу людини. Воно не може відчужуватись, обмежуватись, відбиратись тощо".
  З наведеним положенням не можна погодитись. Згода одного з подружжя на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або повна відмова від неї не є відмовою від набуття суб'єктивних цивільних прав. У даному разі один з подружжя відмовляється від свого суб'єктивного права власності на частку у спільному майні або дає згоду на зменшення своєї частки у праві власності на спільне майно, тобто розпоряджається зазначеним правом, а не відмовляється від набуття суб'єктивних цивільних прав.
  Більшість суб'єктивних цивільних прав, як зазначають деякі автори, відчужуються і передаються1. Якщо у шлюбному договорі передбачено, що у подружжя виникає право спільної часткової власності на набуте ними у період шлюбу майно, кожен із подружжя має право на сплатне чи безоплатне відчуження належної йому частки у праві власності на спільне майно (ч. 4 ст. 113 ЦК 1963 р.; ст. 361 ЦК 2003 р.).
  Отже, кожен із подружжя має право розпоряджатися належною йому часткою у праві спільної часткової власності, а також може дати згоду на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або відмовитися від неї. Така згода або відмова дійсні, якщо вони відображають справжнє волевиявлення того з подружжя, хто їх дав. Це не суперечить моральним