никає з угоди, а в другого — з безпідставного збільшення або збереження майна. Різним є й обсяг відповідальності. Той з подружжя, хто уклав угоду, відповідає у межах свого придбання (збільшеної вартості його частки або заощаджених витрат, які йому довелося б нести зі своєї частки)3.
  Існують особливості й при зверненні стягнення на майно подружжя у тому разі, коли один з них вчинив злочин і рішенням суду встановлено, що майно подружжя, набуте за час шлюбу, було набуте на кошти, здобуті злочинним шляхом. У такому разі згідно з ч. З статті, що коментується, для відшкодування шкоди, заподіяної злочином, стягнення може бути звернене на спільне майно подружжя. При цьому можливі два варіанти:
  1) якщо рішенням суду буде встановлено, що у вчиненні злочину винні обоє з подружжя, вони повинні нести солідарну відповідальність як особи, які спільно заподіяли шкоду (ст. 451 ЦК 1963 р.; ст. 1190 ЦК 2003 р.). При цьому стягнення може бути звернене як на роздільне, так і на спільне майно подружжя;
  2) якщо ж винним у вчиненні злочину буде визнано лише одного з подружжя, саме він має нести майнову відповідальність за заподіяння шкоди (ст. 440 ЦК 1963 р.; ст. 1166 ЦК 2003 р.). Стягнення може бути звернене як на роздільне майно цієї особи, так і на її частку у спільному майні подружжя. Другий з подружжя несе майнову відповідальність на підставі зобов'язання, що виникає з безпідставного набуття майна. Таким майном може бути й безпідставно одержане роздільне майно. Наприклад, один з подружжя, винний у вчиненні злочину, подарував другому з подружжя майно, набуте за рахунок коштів, здобутих злочинним шляхом. На таке майно може бути звернене стягнення як на безпідставно набуте (ст. 469 ЦК 1963 р.; ст. 1212 ЦК 2003 р.).
  У наведеному випадку правові підстави для відповідальності також різні. При цьому немає спільного боргу дружини і чоловіка.