і в інтересах сім'ї, є спільним боргом дружини і чоловіка. На думку цих авторів вирішальне значення має факт використання того, що було одержане за угодою, в інтересах сім'ї'. Якщо той з подружжя, хто не укладав угоду, доведе, що він не давав згоди на її укладення другим з подружжя, спільний борг дружини і чоловіка не виникає. Правильне вирішення цього питання не тільки становить теоретичний інтерес, а й має практичне значення.
  Питання про відповідальність подружжя за їх особистими та спільними боргами, як вже зазначалося, регулюється статтею, що коментується. Відповідно до ч. 1 цієї статті стягнення за особистими боргами одного з подружжя може бути звернене на його роздільне майно й на частку в праві спільної сумісної власності подружжя, що належала б йому в разі поділу майна. За загальними боргами подружжя стягнення може бути звернене на їх роздільне і спільне майно. У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" зазначено, що згідно зі ст. 7 Закону України "Про власність" власник відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення на вимоги кредитора, у тому числі часткою у спільній власності. На усю спільну сумісну власність стягнення може бути звернене лише за спільними зо-бов'язаннями усіх її учасників, а також тоді, коли це передбачено законом.
  З питання про характер відповідальності подружжя за їх спільними боргами у літературі немає єдиної точки зору. Одні автори вважають, що ця відповідальність має бути солідарною1. На думку інших авторів, вона є частковою2. З останнім поглядом навряд чи можна погодитися. Як вже зазначалось, для права спільної сумісної власності подружжя характерне те, що розмір частки кожного з них до поділу спільного майна не визначений. Тому відповідальність подружжя