е щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності (другий абзац ч. 2 ст. 369 ІДК). Ця презумпція не поширюється на укладання одним із подружжя договорів, що мають бути нотаріально оформлені, а також договорів, пов'язаних з цінним майном. Згода другого з подружжя у такому разі має бути письмовою (ч. З коментованої статті).
  Другий абзац ч. З статті, що коментується, передбачає, що згода одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) дер-жавної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Аналогічне положення передбачене третім абзацом ч. 2 ст. 369 ЦК щодо укладання зазначених договорів при розпорядженні майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності.
  Зіставляючи частини 2 і 3 коментованої статті, можна зробити висновок, що вона розрізняє три види договорів, пов'язаних з розпорядженням майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, залежно від способу виявлення волі одним з подружжя щодо укладання договорів другим із подружжя:
  1) дрібні побутові договори. Ч. 2 статті, що коментується, встановлює категоричне правило, згідно з яким передбачається наявність згоди другого з подружжя на укладення таких договорів, яка не може бути спростована. Під дрібними побутовими договорами треба розуміти договори, що задовольняють побутові потреби особи і стосуються предмета, який має невисоку вартість (другий абзац п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦК). Однак це не означає, що один із подружжя не може пред'явити позов про визнання такого договору недійсним. Це суперечило б ч. 2 ст. 4 ЦПК. Суд же залежно від конкретних обставин справи може визнати зазначений договір дрібним побутовим і на підставі цього відмовити у задоволенні позову;
  2) договори, що виходять за межі дрібних побутових. Ч. 2 коментованої статті встановлює презумпцію згоди