накову юридичну силу для вирішення завдань доказування, вони різні за своїм походженням, структурою і функціями в ході доказування. В залежності від цих особливих рис у теорії доказів існує науково обґрунтована система класифікації доказів. Так, докази поділяють на види (показання свідків, показання потерпілого, показання підозрюваного, висновок експерта тощо). Класифікація доказів за видами відбувається на підставі специфічних та найбільш суттєвих особливостей їх форми і змісту, що визначає й особливий процесуальний режим формування та використання доказів даного виду у кримінальному процесі.
  Крім цього, докази традиційно поділяють на прямі та непрямі (побічні); обвинувальні і виправдувальні; первинні та похідні; особисті і речові. Підставою для поділу доказів на прямі та непрямі (побічні) є характер їх відношення до обставини, яка підлягає доказуванню. Прямим є доказ, який прямо і безпосередньо встановлює наявність чи відсутність обставини, що доказується. Непрямим (побічним) є доказ, який спочатку обґрунтовує наявність чи відсутність проміжного (доказового) факту, а через нього - наявність чи відсутність шуканої обставини предмета доказування. До непрямих (побічних) доказів відносять також "негативні обставини", які визначають як реальні явища, котрі спостерігаються в ході слідчих дій як такі, що не узгоджуються з встановленими фактичними даними про конкретну подію. Використання непрямих (побічних) доказів вимагає від суб'єкта доказування достатньо високого рівня професійної підготовки. Існує правило, згідно з яким один непрямий (побічний) доказ не може бути покладений в обґрунтування процесуального рішення. Необхідно сформувати систему непрямих доказів, в якій би кожний непрямий доказ був нібито ланкою нерозривного ланцюга. Бажано також,