иходячи з фактично спричинених наслідків.
  Необережні злочини не мають стадій, адже: а) переважна їх більшість сконструйована як злочини з матеріальним складом, природа яких може бути встановлена лише після того, як настали суспільно небезпечні наслідки, тобто на етапі закінченого злочину. Особливістю кримінальної відповідальності за них є те, що у разі, коли внаслідок необережних діянь шкідливі наслідки в силу певного збігу обставин не настали, ніхто у порядку кримінального судочинства не відповідатиме; б) у разі вчинення таких злочинів суб'єкт не здійснює підготовчої діяльності, не спрямовує свої зусилля на досягнення злочинного результату. Це випливає із законодавчих визначень злочинної самовпевненості та злочинної недбалості (ст. 25).
  6. Не визнається видом незакінченого злочину виявлення наміру (умислу), під яким розуміється зовнішній прояв тим чи іншим способом (усно, письмово, за допомогою конклюдентних дій тощо) наміру особи вчинити злочин, проте без реальних дій, спрямованих на реалізацію цього наміру. Хоч виявлення наміру є зовнішнім виявом внутрішніх психічних процесів, чинне законодавство не встановлює караність такої поведінки. Вважається, що думки, бажання, наміри, ідеї, не підкріплені реальними злочинними діяннями особи, нездатні заподіяти шкоди охоронюваним законом соціальним цінностям. Закріплений у КК підхід про безкарність виявлення наміру Грунтується на відомих ще римському праву тезах nullum crimen sine actus (немає злочину без вчинення дії), cogitationis poenam nemo patitur (думки не караються), враховує конституційне положення про право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
  Від виявлення наміру потрібно відрізняти випадки кримінально караної погрози, передбаченої, наприклад, статтями 129, 195, 258. У таких випадках закон передбачає відповідальність