я особи посідає не активну, а пасивну щодо наслідків позицію, оскільки наслідки є побічним результатом злочинної дії (бездіяльності) винного.
  Усвідомлення винним протиправності і караності вчиненого ним діяння не є обов'язковою ознакою умислу: за загальним правилом незнання закону не звільняє особу від кримінальної відповідальності. Див. також про поняття помилки коментар до ст. 25.
  Законодавча конструкція умислу фактично розрахована на матеріальні склади злочинів, які визнаються закінченими за умови настання суспільно небезпечних наслідків. Ці злочини можуть вчинятися як з прямим, так і з непрямим умислом.
  Що стосується формальних складів злочину, які не передбачають як необхідну ознаку настання певних суспільно небезпечних наслідків, то змістом прямого умислу є усвідомлення винним суспільно небезпечного характеру своєї дії (бездіяльності) і бажання їх вчинення. У таких злочинах не потрібно визначати психічне ставлення суб'єкта до наслідків. Воно тут переноситься на саме діяння, вчинення якого є моментом закінчення злочину. Злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом. Цей висновок підтверджує думку про те, що форма і вид вини визначаються ставленням суб'єкта лише до тих ознак, які перебувають у межах складу злочину.
  Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе значення для кваліфікації злочинів, зокрема у випадках, коли йдеться про попередню злочинну діяльність або співучасть у вчиненні злочину. Так, готування до злочину і замах на злочин можуть бути вчинені лише з прямим умислом. Розмежування умисного і необережного злочину (злочинної самовпевненості) вимагає точного встановлення ознак саме непрямого умислу.
  Різновиди умислу дають змогу визначити ступінь вини, ступінь суспільної небезпеки діяння та особи винного і тому враховуються при індивідуалізації відповідальності і покарання.
  4.