овсім відмовлятися від неї.
  Безпосередньо з цього права випливає право на збереження етнічної самобутності, яке знайшло своє законодавче закріплення у ст. 300 нового Цивільного кодексу України. На відміну від Закону України «Про національні меншини в Україні», в якому зазначене право не знайшло прямого закріплення і про нього згадується лише опосередковано, у Цивільному кодексі України воно юридично визнається за будь-якими фізичними особами, а не лише за громадянами, які належать до національних меншин. Аналіз ст. 300 нового Цивільного кодексу України дає достатні підстави для висновку про те, що «право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності» становить головний зміст більш широкого права особи – права на індивідуальність, якому, власне, й присвячена ст. 300, хоча й не вичерпує його. Іншою складовою частиною права на індивідуальність визнається «право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства».
  Держава підтримує здійснення заходів, спрямованих на вивчення та розвиток мови, культури, традицій корінних народів і національних меншин, формування в них знань та уявлень про Історію, основні пам'ятки, заклади і діячів національної культу-Ри, розуміння і цінування національних духовних надбань, залучення представників корінних народів і національних меншин до
  63
  
  Конституція України
  участі в культуротворчій діяльності тощо. 20 квітня 2000 р. Верховна Рада України провела парламентські слухання «Проблеми законодавчого регулювання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані і добровільно повертаються в Україну», за результатами яких ухвалила рекомендації. 1 березня 1999 р. Кабінет Міністрів України затвердив