з п. 32 ст. 85 Конституції України та вважати частиною внутрішнього законодавства не тільки ратифіковані, а і ті договори, згоду на обов'язковість яких було надано в іншій формі.
  Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» ратифікації підлягають міжнародні договори України: а) політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співпрацю, нейтралітет), загальноекономічні (про економічну та науково-технічну співпрацю), із загальних фінансових питань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні; б) що стосуються прав і свобод людини і громадянина; в) про громадянство; г) про участь У міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях
  53
  
  Конституція України
  (організаціях), системах колективної безпеки; д) про військову допомогу та стосовно направлення контингенту Збройних Сил України до іншої країни чи допуску збройних сил іноземних держав на територію України; є) про історичне та культурне надбання народу України; є) виконання яких обумовлює зміну чинних чи ухвалення нових законів України; ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнародним договором.
  Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких Верховною Радою України не надано, не застосовуються як частина національного законодавства. Таких міжнародних договорів України переважна більшість, серед них в основному договори, укладені центральними органами виконавчої влади України.
  В українському праві відсутнє легальне визначення поняття «національне законодавство». Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, п. 12 Перехідних положень). Але з'ясування саме цього поняття має принципове значення для розуміння місця міжнародних договорів у ієрархії українського законодавства. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. під терміном