церкви і держави, зокрема церкви і державних навчальних закладів. З цього принципу випливають наступні практичні висновки:
  — Україна є світською державою. Це не означає, що вонавпроваджує, підтримує, «спонсорує» атеїстичну ідеологію, зацікавлена у ній. Це свідчить лише про те, що держава є нейтральною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри – як релігійних, так і нерелігійних;
  — держава мусить чітко окреслити у законодавстві межі своговтручання (впливу, сприяння, протидії та ін.) у сповідання будь-якої віри, у діяльність релігійних та атеїстичних організацій,виходячи при цьому виключно із загальнолюдських цінностей іправ людини. Вона не повинна надавати матеріальної підтримкиабо в іншій формі активно виявляти свою прихильність до будь-яких релігійних організацій, а також до організацій атеїстичногоспрямування (зважаючи, зокрема, на те, що платниками державних податків є як громадяни найрізноманітніших конфесій, так іатеїсти). «Пільгове» ставлення держави до будь-якої релігії, а також до атеїстів буде порушенням коментованого припису;
  – позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмежена: а) обліково-реєстраційною діяльністю на основі повідомного (заявницького) принципу; б) нейтральним арбітру-ванням у разі виникнення міжконфесійних суперечок, конфліктів з майнових та деяких інших неідеологічних питань за
  умови звернення цих організацій до відповідних юрисдикцшних державних органів і беззастережного визнання обов'язковості рішень останніх;
  – держава має законодавчо визначити межі діяльності, фізичної поведінки (проте аж ніяк не думок, не віри), поза які не можуть виходити прихильники будь-якої релігії або іншої, у тому числі атеїстичної, віри відповідно до міжнародних стандартів цих меж (ст. 29 Загальної декларації прав людини). Вона повинна також здійснювати контроль за непорушенням цих меж, тобто