й припис, проте, не є простим дублюванням положень ст. 21 Конституції України: адже у ньому йдеться, по-перше, лише про права і свободи «конституційні», а по-друге – про ті, якими Українська держава наділила тільки своїх громадян, а не всіх людей, що перебувають на її території. Щоправда, вказівка на те, що громадяни є рівними перед законом, істотно розширює сферу юридичної рівності, не обмежуючи ЇЇ тільки конституційними правами і свободами. З цієї вказівки випливає, що всі права і свободи громадян, закріплені в законах, теж мають бути принципово рівними, однаковими.
  Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Привілеї–це додаткові юридичні права, якими наділяється (або ж ті юридичні обов'язки, від яких звільняється) за певних умов та на певних підставах частина людей. Поняття обмеження прав людини було вже роз'яснено у коментарі до ч. З ст. 22 Конституції України. Коментований же тут припис фіксує загальний принцип неприпустимості встановлення, за будь-яких соціальних чи особистісних підстав, привілеїв і обмежень. Цей припис знову ж таки є виразом і конкретизацією засади рівноправності усіх людей. Деякі з підстав правопривілеїв або пра-вообмежень названо тут більш-менш конкретно, оскільки саме вони, як свідчить попередня та й певною мірою сучасна соціальна практика, використовувались для визначення юридичного статусу людини. Проте цей перелік підстав не є вичерпним, про що свідчить вираз «іншими ознаками». Водночас є цілком очевидним, що реалі-
  124
  за цього демократичного, гуманного принципу завжди була й нині залишається досить складною проблемою, оскільки він, як і будь-який інший принцип, не може бути абсолютним, «безмежним», не позбавлений