участь у справі. Це положення означає, що суд, за загальним правилом, не повинен виявляти ініціативи у збиранні доказів, крім винятків, передбачених ЦПК. Про докази, їх кількість, якість повинні піклуватися сторони, оскільки саме на них законом покладено обов'язок доказування суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень (ч. З ст. 10 ЦПК), а суд може тільки сприяти сторонам у витребуванні таких доказів.
  Так само, коли мова заходить про ініціативу суду у постановленні окремої ухвали згідно зі статями 211, 320, 350 ЦПК, можна говорити, що принцип диспозитивності вже втрачається, оскільки у даному випадку саме суд ініціює розгляд питання про вжиття заходів щодо усунення причин виникнення правопорушення. Але ж у ч. 1 цієї статті чітко встановлено, що суд діє в межах заявлених вимог. Тому окрема ухвала є дуже впливовим заходом, який має стимулювати в основному посадових і службових осіб діяти відповідно до вимог законодавства. Однак, представляється, що ініціювати постановлення окремої ухвали мають особи, які беруть участь у справі.
  2. У частині 2 йдеться про те, що особа, яка бере участь у справі, наприклад позивач, відповідач, розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Тобто, якщо позивач пред'явив позов, то він сам вирішує питання про можливість зміни предмета чи підстав позову, збільшення або зменшення позовних вимог чи відмови від позову, відповідач у свою чергу також самостійно вирішує питання щодо визнання позову повністю або частково, пред'явлення зустрічного позову. Але ст. 45 ЦПК передбачено коло суб'єктів, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Тому якщо заява в інтересах іншої особи буде пред'явлена до суду суб'єктом, передбаченим у ст. 45 ЦПК, то особи,