ін має приймати та досліджувати тільки ті докази, які відповідають ознакам належності та допустимості. Це означає, що суд, розглядаючи та вирішуючи справу, пізнає істину у тому обсязі, який має значення для справи, залишаючи поза межами судового розгляду усе, що не має ніякого значення для справи.
  Сутність даного принципу ґрунтується на протилежних матеріально-правових інтересах сторін. Але передумовами здійснення цього принципу є процесуально-правові підстави. Саме сторони зобов'язані подавати докази суду на підтвердження фактичних обставин справи для її повного, всебічного та об'єктивного розгляду. Неоднозначно вирішено у теорії цивільного процесу питання щодо наявності принципу змагальності у різних видах проваджень цивільного судочинства та стадіях процесу.
  Слід зазначити, що у ч. З ст. 235 ЦПК йдеться про те, що у окремому провадженні відсутній принцип змагальності, оскільки за ч. 2 ст. 235 ЦПК суд з метою з'ясування обставин справи може за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Але чи означає таке положення закону, що у окремому провадженні взагалі відсутній принцип змагальності? З цього приводу існують різні точки зору вчених-процесуалістів. Але автори коментарю не погоджуються, що у окремому провадженні взагалі відсутній принцип змагальності. Роблячи висновки щодо наявності або відсутності принципу змагальності у окремому провадженні, доцільно виходити з процесуального становища заявника та заінтересованих осіб, їх прав та обов'язків, а також брати до уваги й можливі винятки, які нехарактерні для окремого провадження, але можуть мати місце при розгляді справ, де йдеться про можливість виникнення під час розгляду справи окремого провадження спору про право суб'єктивне (ч. 6 ст. 235 ЦПК).
  Правильним було б сказати, що не у всіх справах окремого провадження принцип змагальності