снити особам, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов'язки, попередити про наслідки вчинюваних процесуальних дій та роз'яснити наслідки у випадку невчинення ними тих процесуальних дій, виконання яких згідно із законом є обов'язковим. Так, за ст. 26 ЦПК сторони мають право подавати докази, але суддя, роз'яснюючи за цією нормою процесуальні права сторонам, одночасно повинен звернутися до ч. З ст. 10 ЦПК та зробити акцент на тому, що кожному праву кореспондується обов'язок, тобто, що особа повинна довести суду свої вимоги або заперечення, а для цього слід подати суду докази, бо у противному разі, якщо вимоги не будуть доведені, суд відмовить у задоволенні позову.
  Із введенням цього принципу у теорії цивільного процесу з'явилися полярно протилежні думки щодо збереження чи зникнення у цивільному процесі принципу об'єктивної істини. Деякі науковці вважають, що принцип об'єктивної істини зберігся у цивільному процесі, про що зазначають у своїх роботах13, інші вважають, що нині не можна говорити про принцип об'єктивної істини, оскільки суд постановлює рішення виходячи із доказів, поданих сторонами, та може, не виявляючи ініціативи, тільки сприяти сторонам на їх клопотання у витребуванні доказів. Тому принцип об'єктивної істини у його класичному розумінні - встановлення судом справжніх обставин справи - сьогодні не існує. Хоча, на нашу думку, законодавець не завжди є послідовним щодо реалізації принципу змагальності, оскільки в ЦПК збережено стару редакцію деяких норм, яка суперечить його суті. Тому нині можна говорити про наявність у цивільному процесі принципу істини, оскільки діяльність суду направлена на встановлення фактичних обставин справи. Тому вчені-процесуалісти Росії вважають, що на зміну принципу об'єктивної істини прийшов принцип істини судової14.
  Авторам імпонує положення