і, яку форму вони повинні мати -висновок експерта, довідка компетентного органу іноземної держави, офіційно виданий нормативний акт, витяг із кодексу, засвідчений компетентним органом, легалізований і перекладений. На ці запитання ЦПК відповіді не дає.
  У частині 3 ст. 9 ЦПК викликає зауваження те положення, що документи, подані особами, які беруть участь у справі, повинні підтверджувати зміст норм права іншої держави, але одночасно зазначається, що ці документи необхідні для підтвердження вимог і заперечень осіб, які беруть участь у справі. Тобто їх можна розцінювати як докази, оскільки за ст. 57 ЦПК доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд у визначеному законом порядку встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Але документи, у яких йтиметься про встановлення змісту норм іноземної держави, ми не можемо порівнювати з простими доказами. Наприклад, неофіційним письмовим доказом - листом про якийсь юридичний факт, оскільки фактично в цих документах йтиметься про зміст норм іноземного права, згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування. Частина 3 зазначає, що особи можуть також іншими засобами сприяти суду у встановленні змісту норм іноземного права, але постає питання про конкретизацію таких засобів. Тому автори вважають, що в ч. З ст. 9 ЦПК за аналогією зі ст. 119 ЦПК має йтися про обґрунтування заявлених вимог і заперечень на підставі норм закону.
  Представляється, що розробники ЦПК вважали під особами, які мають надавати інформацію про іноземне законодавство, іноземців, а тому останні можуть офіційно просити у консула своєї держави надати їм таку інформацію, представляти їх інтереси в суді, а також суд України в таких випадках може за їх клопотанням