і навіть виконаного судового наказу. Такий висновок ґрунтується на аналізі ч. З ст. 61 ЦПК. Так, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Коли ж треті особи не брали участі у справі, судовий наказ для них ґрунтуватиметься на недоведених обставинах, а тому він не є для них обов'язковим.
  Автор вважає, що перелічені проблемні питання поки що не набули своєї актуальності, оскільки переважна більшість юристів ще не сприйняли особливостей наказного провадження, а деякі з них ще не пристосувалися до нової процедури розгляду справ. Однак автор звертає увагу на те, що позивач не повинен зловживати своїми процесуальними правами і тому не повинен домовлятися з відповідачем на штучно спрощений порядок розгляду справи, щоб завдати шкоди інтересам третіх осіб, але це положення є потенційно можливим.
  Так, при розподілі спільного майна подружжя досить часто використовується «штучний» позов до боржника, за яким частина спільно набутого майна переходить до кредитора, а потім повертається боржнику. Можливим варіантом є позов до підприємства, коли його директор за домовленістю зі стягувачем програє справу. Можливим випадком, коли судовий наказ може бути використаний з метою порушення прав третіх осіб, може вважатися позов до боржника, гарантом якого виступила третя особа.
  Отже, постає запитання: що є запорукою того, щоб позов стягувача не завдавав шкоди третім особам. Фактично, у процедурі наказного провадження не існує гарантій для третіх осіб. Можна послатися на ст. 100 ЦПК, яка дає досить чіткий перелік заяв (якщо не брати до уваги ч. 2 ст. 96 ЦПК), за якими може бути видано судовий наказ, а також на наявність