о в Российском гражданском процессе. -М.: Городец-издат, 2001. - С. 143-144.
  355
  
  
  РОЗДІЛИ. НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ
  тям провадження за судовим наказом. Хоча як теоретична гіпотеза ця позиція є слушною. Так, зі статті 98 ЦПК можна встановити, що в наказному провадженні передбачається доведення стягувачем або його представником його вимог, оскільки йому потрібно свої вимоги обґрунтовувати (п. 3), та при цьому посилатись на відповідний закон. Водночас для боржника недостатнім є лише доведення безпідставності вимог стягувача або заперечень, що базуються на обґрунтованості його вимог, оскільки вимагається надавати на підтвердження своїх заперечень докази. Така позиція розробників ЦПК вважається не зовсім коректною, оскільки в разі наявності сумнівів у боржника у достовірності поданих доказів судовий наказ буде все одно вчинено.
  Крім того, наявність обґрунтованих на підставі закону заперечень або існування конкретних доказів - це дійсне свідчення виникнення спору про право, а тому така вимога при наявності заперечень з боку боржника має розглядатись у загальному позовному провадженні, а не в спрощеному наказному.
  Тому можна погодитись з позицією В.М. Аргунова, який вважає, що спір неможливо вирішити в наказному провадженні в разі:
  - коли документів недостатньо;
  - коли існує дефект форми документів7.
  Щодо дефекту форми документів, то ці письмові докази повинні бути безспірними та не мати неясностей, незастережених виправлень, тобто не викликати сумнівів у їх достовірності.
  2. У ч. 2 коментованої норми має місце положення про те, що суддя при відмові у прийнятті заяви про видачу судового наказу постановляє ухвалу. Але нічого у цій частині коментованої статті не зазначено, щодо термінів винесення такої ухвали та підлягання її оскарженню. Лише у п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК має місце положення про те, що