и про видачу судового наказу, така сума не повертається, оскільки, як передбачено коментованою частиною, стягувач може пред'явити позов до боржника у порядку позовного провадження, тоді ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву.
  Зрозумілим та таким, що відповідає закону, є положення про те, що судовий збір (державне мито) не повертається у випадку скасування судового наказу, оскільки мито сплачується за розгляд суддею справи, а такий розгляд, хоча й спрощений, фактично мав місце при поданні заяви стягувачем про видачу судового наказу, на підставі якого суддею видавався такай наказ. І у разі скасування судового наказу суддею постановлювалась ухвала, тобто мали місце затрати суддею часу, засобів тощо.
  Стаття 100. Підстави для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу
  1. Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу,
  якщо:
  1) заявлено вимогу, не передбачену статтею 96 цього Кодексу;
  2) із заяви і поданих документів вбачається спір про право.
  2. Про відмову у прийнятті заяви суддя постановляє ухвалу.
  1. Коментована норма регламентує питання відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу та підстави такої відмови. До таких підстав законодавцем віднесено дві:
  - заявлення вимоги, яка не передбачена ст. 96 ЦПК;
  - із заяви і поданих документів вбачається спір про право.
  При цьому російські науковці вважають, що судовий наказ не видається, якщо:
  - боржник не згоден із заявленою вимогою;
  - якщо встановлено наявність спору про право, який неможливо вирішити на підставі поданих документів6.
  Але з цією позицією погодитись важко, оскільки під час вирішення одноособово суддею питання про видачу судового наказу виникнення спору про право не пов'язується із залишенням заяви без розгляду або закрит-
  5 Черемин МА. Приказное производство