ситуації. Не зазначено й про те, чи поширюються на наказне провадження положення ст. 4 Декрету «Про державне мито», якою передбачено перелік осіб, які звільняються від сплати державного мита за звернення до суду. У цьому контексті слід зазначити, що питання розподілу судових витрат також не передбачено у цій нормі, тому, на нашу думку, на наказне провадження за аналогією повинна поширюватися дія ст. 88 ЦПК, яка передбачає механізми розподілу витрат між сторонами. Так, якщо судовий наказ було винесено на користь стягувача, то суд повинен, ухвалюючи судовий наказ, стягнути з боржника понесені стягувачем та документально підтверджені судові витрати (п. 6 ч. 1 ст. 103 ЦПК) на його користь. На практиці можуть мати місце випадки, коли стягувач звільнений від сплати державного мита, тоді державне мито перераховується у відповідний бюджет, тобто залежно від того, хто його поніс (ч. 2 ст. 88 ЦПК). Якщо ж обидві сторони, тобто стягувач та боржник звільнені від оплати державного мита, то вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 2 ст. 88 ЦПК). Але при цьому виникає запитання: оскільки видача судового наказу проводиться за відсутності боржника, хто має повідомити суду таку обставину? На нашу думку, якщо суддя виносить судовий наказ у будь-якому випадку, крім випадків, передбачених ст. 100 ЦПК, то при цьому суд повинен виходити із загального правила, передбаченого у ч. 1 ст. 88 ЦПК щодо покладення судових витрат на боржника. Якщо боржник не погоджуватиметься із видачею судового наказу, він повинен написати заяву про його скасування, у якій зазначити й про те, що з нього стягнуто безпідставно судові витрати, оскільки він від них звільнений, та зазначити підставу звільнення.
  Щодо положення «яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом