е у такій ситуації вартість адво
  катських послуг в один мільйон гривень виглядатиме як певний дисонанс.
  Отже, поставатиме питання, чи не буде використовуватися у нашій країні правова допомога як прямий спосіб збільшення матеріальної відповідальності відповідача. При недосконалості законодавства і певних «домовленостях» правова допомога може стати засобом матеріального «покарання» відповідача та способом отримання нетрудових доходів адвокатом. Зокрема, існують справи, у яких «вина» відповідача може бути чітко встановлена на підставі норм законодавства і діяльність багатьох адвокатів зводитиметься лише до переписування «зразків» процесуальних документів у позовну заяву. Наприклад, у багатьох випадках такими є справи про стягнення аліментів, коли обов'язок батьків є прямим і не потрібно доводити ні права дитини на утримання, ні обов'язок того з батьків, який записаний у свідоцтві про народження дитини батьком або матір'ю конкретної дитини. Тепер навіть мінімальний розмір аліментів встановлено законодавством. Тому у таких справах діяльність адвоката з надання правової допомоги, за позицією самих адвокатів, зводиться до того, щоб тільки визначити конкретний розмір аліментів. Зрозуміло, що такий спрощений підхід до цієї категорії справ може бути підданий критиці досвідченими адвокатами. Але разом з тим, розмір гонорару адвоката у такій справі не обмежений і тому відповідач завідомо опиняється у стані, коли за чинним законодавством зобов'язаний буде відшкодовувати вартість правової допомоги навіть значного (необмеженого) розміру. Тому, на думку авторів, існування верхньої межі в оплаті правової допомоги може вважатися виправданим заходом для багатьох категорій справ, у яких діяльність адвоката не має істотних творчих, емоційних і навіть фізичних навантажень2, оскільки адвокату не потребувалося збирати