особи. Відповідно, суди можуть застосовувати такі нормативні акти лише при врегулюванні внутрішніх відносин.
  3. Положення частини 3 цієї статті пропонується сприймати не буквально, а відповідно до ролі і змісту діяльності суду. У суду не повинно виникати сумнівів щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, оскільки зміст його діяльності - це вирішення справи згідно з чинним законодавством. Автори сприймають дану норму таким чином, що не суд вправі ініціювати таку перевірку, а конкретна зацікавлена особа, яка бере участь у справі. Більше того, сумніви не можуть ставати підставою для порушення діяльності Конституційного Суду. Тому пропонується це положення тлумачити так: сторона чи інша особа, яка бере участь у справі, має довести суду першої інстанції, що конкретним нормативним актом порушуються її права і іншим чином таке правопорушення ліквідувати не можна. Тоді суд при наявності у нього підстав і аргументованої позиції має звертатися до Верховного Суду України для вирішення питання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта. Інакше, наявність сумнівів може призвести до того, що Конституційний Суд буде «завалений» заявами про перегляд нормативних актів. Якщо до цього додати, що існує багато зауважень до чинного законодавства, то Конституційний Суд фактично привласнить повноваження Верховної Ради і почне активну нормотворчу діяльність, з чим важко погодитися. Тому саме ті правові ситуації, коли права заінтересованих осіб порушуються нормативним актом можуть ставати підставою для порушення провадження Конституційного Суду України. Цей висновок можна підтвердити й тим, що без порушення права або його оспорення чи неможливості його реалізації громадяни не можуть звертатися до суду.
  4. У частині 4 своєрідно