льно із аналізу ч. 2 ст. 57 ЦПК, законодавець відносить їх до речових доказів. Але судова практика свідчить про інше. Наприклад, на касеті, яка була подана нотаріусом суду при розгляді справи про визнання заповіту недійсним, був записаний текст заповіту, проголошений самим заповідачем, де він навіть роз'яснив нотаріусу, чому він позбавляє своїх дітей спадщини. Виникає запитання: як розцінювати такий доказ? Але тут має місце змішування засобів, за допомогою яких отриманий такий доказ: особистих пояснень заповідача, які отримані за допомогою зву-козаписувального пристрою - диктофона. І акцент робиться судом не на самій касеті як речовому доказі - предметі матеріального світу, на якій за-писаний особисто проголошений заповідачем заповіт, а на інформації, тоб-то на тексті самого заповіту і на волевиявленні заповідача. Отже, цей доказ не може розцінюватись як речовий, а він належить до доказів, які отримані за допомогою звукозапису. Так само звуко- і відеозаписи засідань суду являють собою оболонку, на якій зберігається інформація, та одночасно саму інформацію, яка розміщується на диску, має місце в суді під час розгляду справи, може записуватися декількома способами і декількома записуючими пристроями:
  - інформація може записуватися спочатку в комп'ютер, а потім перено-ситися на диск;
  - запис разом із судом можуть вести сторони;
  - фіксувати інформацію можуть засоби масової інформації.
  При цьому у ч. 11 ст. 6 ЦПК буквально зазначено, що офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом. Автори вважають, що таким чином була зроблена спроба надати такому запису пе-реваги перед іншими записами, але неможливо вважати, що лише такий запис може служити доказом тієї інформації, яка мала місце у судовому засіданні. Це положення неважко довести тим положенням, що при від-сутності