но до розподілу та посилалась на обставину, що вони фактично проживали разом з 1998 року та спальню «Венера» вона купила за свої зласні кошти (гроші від продажу її особистої квартири), а тому просила цю річ виділити саме їй. Інше майно, набуте у проміжок з 1998 року до 2000 року, розділити між нею та колишнім чоловіком, залежно від вкладу кожного у його придбання. Вона у суді доводила факт фактичних шлюбних зідносин, відповідач - її колишній чоловік, категорично заперечував, що вони проживали разом однією сім'єю та придбавали майно. Спальню «Венера» він просив виключити із переліку майна, оскільки це його особиста річ, яка була ним придбана у 1999 році, тобто до реєстрації шлюбу. Коли суд дійшов до стадії дослідження доказів, його колишньою дружиною були надані докази, які підтверджували ту обставину, що сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, проживали однією сім'єю. Серед та-ких доказів були квитанції про сплату квартирної плати, оплата роботи консьєржа його фактичною дружиною, фотокартки, показання свідків про те, що сторони з 1998 року проживали однією сім'єю. На запитання адвоката та суду чоловік почав ухилятися від давання відповідей на них, говорив, що вона, тобто його колишня дружина, просто приходила, визнав, що у книзі оплати за охорону її підписи тощо. Отож, було зрозуміло, що він говорить неправду, але кримінальної відповідальності за давання неправдивих показань як сторона він не несе, адже він повинен лише добросовісно користуватися своїми процесуальними правами (ч. 2 ст. 27 ЦПК).
  От саме для таких випадків повинна й застосовуватися ст. 184 ЦПК, коли сторони, треті особи, їхні представники повинні не за їхнім власним во-левиявленням допитуватись як свідки, а за ініціативою суду. Тоді відповідна реакція на пропозицію суду дати показання в якості свідків дасть відповідь на