авників комітету з захисту прав споживачів для того, щоб вони дали висновок щодо поширення по м. Києву випадків несанкціонованого підключення до телефонних мереж. Але й ці органи послалися на те, що у даний період випадки звернень до них користувачів телефонних мереж є, але вони поодинокі й не можуть розцінюватися як поширене явище. Тоді у справі довелося використовувати інші засоби доказування: незахищеність телефонної мережі від стороннього проникнення, невідповідність інформації, поданої у квитанції про оплату, принципам роботи комп'ютерної техніки, яка систематизує інформацію за певними критеріями, тощо.
  3. Принцип загальнообов'язковості судового рішення у цій нормі виявляється у досить конкретизованому значенні. У цій нормі фактично відмежовуються такі випадки:
  
  - коли особи брали участь в одній справі і потім беруть участь в іншій, то встановлені судом обставини вважаються такими, що не підлягають доказуванню;
  - коли особи не брали участі в попередній судовій справі, то встановлені обставини не мають для них обов'язкового характеру.
  Загалом цей принцип вважається правильним, оскільки позивач та відповідач можуть «штучно» погодитися з рішенням суду, коли відповідач вправі покласти відповідальність на третю особу, яка потенційно мала виступати на боці відповідача, але її не залучили до участі в справі.
  Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, формально зазначаються в тексті судового рішення словом «встановив» і перераховуються ті обставини, які суд бере за основу при задоволенні або відмові у задоволенні позовних вимог. Бувають випадки, коли кількість позовних вимог, які ґрунтуються на встановлених судом обставинах, не відповідає змісту заявлених вимог, у такому випадку суд може у подальшому постановити й додаткове рішення. Тому
  11