й йому довіреності (ч. 2 ст. 44 ЦПК). Але це питання неможливо розглядати без дослідження характеру представництва та процесуального статусу представника в справі.
  В більшості випадків особи надають право участі в цивільних справах іншим особам або за станом здоров'я та внаслідок юридичної некомпетент-ності, або з інших поважних причин, але найбільш поширеною рисою представника є те, що він не був безпосереднім учасником спірних чи конфліктних правовідносин. В цьому випадку винятком може вважатися представництво юридичних осіб, права та інтереси яких представляють у суді їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, ста-тутом чи положенням та випадки представництва інтересів одним із співпозивачів чи співвідповідачів.
  Отже, загалом пояснення представника мають відрізнятись від пояснень довірителя тим, що вони мають стосуватися правового боку розглядуваної справи, оскільки інше може пояснювати лише сама сторона. На підтверд-ження цієї тези можна навести п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК, відповідно до якого суд вправі визнавати потрібним, щоб сторона дала особисті пояснення навіть тоді, коли у справі бере участь її представник. Отже, право визнавати факт є особистим правом сторін і яким не наділені треті особи. Хоча в цій ситуації може скластися правовий парадокс, оскільки за ч. З ст. 61 ЦПК факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили у одній цивільній справі, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Тобто при наступному розгляді справи за регресним позовом факт визнання відіграватиме негативну роль щодо прав сторони (третьої особи за первісним позовом) і вона не зможе захистити свої права.
  Автори свого часу, коли йшла розробка нового ЦПК, зверталися до ро-бочої групи Кабінету