вирішував питання про визнання факту встановленим залежно від того, чи не виникало у нього сумнівів, що визнання відповідало дійсним обставинам справи, не порушувало будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховування істини. У ст. 61 ЦПК зазначається, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Тобто, виходячи із аналізу цієї норми, можна дійти висновку, що за відсутності будь-якого застереження суд визнаний сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, факт вважає встановленим. Але якщо після попереднього судового засідання, на якому могло мати місце визнання факту, обставини, особа доведе, що таке визнання було здійснене внаслідок помилки, обману, насильства тощо, суд приймає таке як відмову від визнання (ст. 178 ЦПК), тобто суддя повинен перевірити, а чи мали місце обставини, які змусили особу до такого визнання, при цьому особа повинна довести це на підставі доказів.
  Вважаємо доцільним розглядати останній пункт поступово і з урахуванням можливих позицій суб'єктів доказового процесу. Так, з одного боку, виходить, що в разі визнання стороною доведеності або існування в минулому юридичної обставини, подальше доказування є зайвим, оскільки в противному разі виникатиме суперечність подальшого процесу розгляду справи із загальними принципами сучасного цивільного процесу. Так, з позиції принципу диспозитивності - ніхто не може зобов'язати робити особу те, чого вона не бажає і що належить до її прав - брати участь в цивільному процесі і «змусити» виграти справу неможливо. За принципом змагальності подальший розгляд і встановлення обставини просто неможливе, оскільки суд позбавлений ініціативи у збиранні доказів.
  З іншого боку, визнання може бути штучним,