справі в основному пасивна, якщо він не заперечує проти позовних вимог або не має наміру звертатися до позивача із зустрічним позовом. Відповідач в реальному процесі, коли він помітив не-доліки у доказах позивача, може спокійно очікувати стадію судових дебатів і лише потім критично їх проаналізувати. Тому явні переваги існують на боці відповідача, який не зобов'язаний за цією нормою розкривати свої наміри раніше, ніж на стадії судових дебатів.
  2. Положення ч. 2 коментованої статті фактично дублює положення статті 27 ЦПК, в якій право подавати докази поширене на всіх осіб, які бе-руть участь у справі. Доцільно було б цю норму перефразувати у контексті обов'язку суду приймати докази від усіх осіб, які беруть участь у справі, тоді праву осіб, визначеному у статті 27 ЦПК, відповідав би обов'язок суду і таким чином було б ліквідовано дубляж одного і того самого положення у різних нормах ЦПК.
  3. Принцип змагальності диктує умови, за яких кожна із сторін обґрун-товує свої позовні вимоги або заперечення проти позову і зобов'язана дове-сти кожну з них, зрозуміло, що вони всі мають значення для справи і вхо-дять у предмет доказування. Але друга частина цієї норми встановлює, фактично, межі доказової діяльності - лише спірні обставини підлягають доказуванню. Наприклад, досить часто сам факт залиття квартири не вик-ликає сумнівів і винна особа визнає, що внаслідок недбалих дій нею було спричинено шкоду, але розмір завданої шкоди викликає заперечення у відповідача. У цьому випадку судом має спрямовуватися розгляд справи на встановлення лише розміру завданої шкоди, а факт правопорушення вважатиметься безспірним, якщо сторони з його існуванням не пов'язують спору.
  273
  
  
  РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
  4. За ч. 4 ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, але це положення у законодавстві не