про порушення прав відповідача конкретним суб'єктом -відповідачем;
  - які встановлюють розмір завданої позивачу шкоди.
  Тому формування предмета доказування - це спочатку завдання позивача, який формує його на власний розсуд у позовній заяві, а потім цей предмет доказування уточнюватиметься на стадії попереднього судового
  267
  
  РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
  засідання (ст. 130 ЦПК) і наповнюватиметься відповідними доказами.
  Все зайве не потрібно включати до матеріалів справи, оскільки такі ма-теріали лише ускладнюють сприйняття всіх обставин справи. Припустимо, сталася дорожньо-транспортна пригода, в якій конкретний водій був визнаний в адміністративному порядку винним, коли ж розглядатиметься цивільна справа, то характеристика водія суд вже цікавити не буде і тому приймати її до матеріалів справи не має сенсу. Така характеристика є до-цільною для адміністративного провадження справи, коли вирішувати-меться питання про застосування до правопорушника певних адміністра-тивних санкцій.
  2. Але на практиці відбувається парадоксальна ситуація через те, що тільки на сторони покладається обов'язок обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Якщо брати до уваги, що у процесі доказувати можуть всі суб'єкти, які беруть участь у справі, то, по-перше, всі суб'єкти й мають доводити належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. По-друге, дуже часто суб'єкти посилаються на ст. 129 Конституції України, в якій гарантована змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, і це вважається до-статнім, щоб суд прийняв до розгляду певний доказ. У такій ситуації норми Конституції вважаються такими, що переважають норми ЦПК. Понад те, можна погодитися, що доцільно сприяти громадянам