265
  
  РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
  вих рішень не відповідає матеріалам справи, а також вимогам законодавства, але це положення потребуватиметься доказати в апеляційній чи касаційній інстанції. Отже, процес розгляду справи у суді першої інстанції слід сприймати в контексті фіксування тих порушень прав позивача або відповідача, які у подальшому стануть підставою для перегляду рішення суду першої інстанції.
  Зрозуміло, що переважна більшість громадян не думає про це і не здатна належним чином захистити себе від правопорушень з боку суду, але для фахівців можна запропонувати відійти від сприйняття поняття конкретного доказу, а перейти до поняття «процес доказування».
  Так, автори пропонують сприймати процес доказування як обмін інформацією про юридичні обставини справи, який відбувається між всіма особами, що беруть участь в цивільному процесі. Саме таким чином ми наближатимемося до сприйняття цього складного і найважливішого явища. Зокрема, коли свідок дає суду показання, то його слухає не тільки суд, а й усі особи, які беруть участь у справі, які потім вправі ставити йому запитання, чим формують конкретний доказ - показання свідка. Отже, саме показання свідка - це лише озвучена ним інформація, яка має місце в його пам'яті. Коли ж йому ставляться запитання, то фактично запитуючі особи сприяють йому в пригадуванні тих чи інших обставин, чим допомагають надати суду більше інформації про відомі свідку обставини.
  Отож, показання свідка можна розцінювати як потік інформації, яку уточнюють всі особи, які беруть участь у справі, отже вона до цього мала дещо аморфний вигляд, а не форму доказу. Отже, лише після фіксування показання свідка у протоколі судового засідання з дотриманням процедури його допиту воно стає відповідним доказом. Однак і в цьому випадку показання свідка не можна вважати абсолютним