які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів у суд першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції. Як бачимо, в цій нормі закладені в основному наслідки розумової діяльності, оскільки слід обґрунтувати, а не лише довести, у чому полягає неправильність рішення (ухвали) суду, обставини справи та закон, якими спростовується рішення тощо. При цьому процес перегляду доводів скаржника також має здійснюватись у передбаченій законом процедурі. Тому відмежовувати і надавати переваги лише розумовій діяльності суб'єктів доказового процесу і процесу доведення авторами вважається зайвим, оскільки діяльність у суді має підпорядковуватися встановленій процедурі прийняття, дослідження й аналізу поданих доказів.
  Отже, пропонується: по-перше розмежувати поняття «доказування» та «доведення». По-друге, закріпити за поняттям «доказування» лише зміст щодо таких процесуальних дій, як збирання, витребування (для адвокатів і прокурорів) і надання суду доказів особами, що беруть участь у справі. Всі інші дії, що спрямовані на забезпечення сприятливого для сторони рішення суду, слід вважати процесом доведення, а не доказування. По-третє, поняття «доведення» пропонується вважати ширшим і таким, що включає поняття «доказування». Наприклад, коли одна сторона клопота-
  260
  
  ГЛАВА 5. ДОКАЗИ
  тгме про допит свідка, який перебуває в родинних відносинах з нею, то зла сторона не має права відвести такі показання (ці показання є належ-жжми до справи і за сучасним законодавством такі показання є допусти-мал засобом доказування), але вправі висловити з цього приводу свої заперечення та міркування. Так, лише суд остаточно вирішує питання про належність доказів до справи і допустимість засобів доказування. При цьому така позиція фактично не є доказуванням,