ула повідомлена про кримінальну відповідальність, то такі по-казання не повинні відрізнятися від інших показань. Тим більше якщо близький родич або інша особа, перелічені у цій статті, бажає дати пока-зання, то суд не може відмовляти або забороняти їм свідчити. Автори вва-жають, що вони мають бути попереджені про право відмови та про кримі-нальну відповідальність за давання неправдивих показань.
  На практиці мали місце й інші спроби трансформувати ст. 63 Консти-туції, а саме в одному з цивільних процесів особа, Що брала участь у спра-ві, вимагала занести до протоколу судового засідання всі питання, які вона мала намір поставити свідку, що категорично відмовився свідчити у
  232
  
  ГЛАВА 4. Стаття 53
  справі, в якій брала участь близька їй особа. Вважається, якщо особа категорично відмовилася від давання показань, то вона відмовилася й від відповідей на питання. Тому такі питання не можуть заноситися до протоколу судового засідання, оскільки вони не можуть ставитися свідку.
  1. У ч. 1 коментованої норми законодавець відтворює конституційне право фізичної особи відмовитися від давання показань, але така відмова має місце щодо конкретно визначених суб'єктів, а саме: себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, уси-новлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб). Як бачимо із цієї норми, наведений перелік є вичерпним, але за аналогією до опікунів та піклувальників доцільно цей перелік було б поширити й на па-тронатних вихователів.
  2. На нашу думку, особи, перелік, яких передбачений ч. 1 ст. 52 ЦПК, при відмові давати показання, зобов'язані не лише повідомити суд про причини відмови, але й підтвердити