ди та місцевого самоврядування або прокурор.
  Розмежування компетенції цих державних органів щодо участі в цивільному процесі має відповідати покладеним на них завданням у структурі держави.
  Держава є особливим суб'єктом цивільного судочинства. На державу як на суб'єкт права не поширюються положення про обмежену спеціальну правоздатність та інші правила, що стосуються організацій, які є суб'єктами права. Усе це визначає становище держави як особливого суб'єкта права. Проте держава своїми діями не може безпосередньо здійснювати в суді свої права.
  Теоретичне обґрунтування правового становища держави в цивільному судочинстві може бути підтверджено концепцією представництва, суть якої полягає в тому, що суб'єкт, діючи в інтересах держави, представляє її інтереси. Правові форми такого представництва в процесі різні: це звернення до суду із заявою прокурора, органів державної влади та місцевого самоврядування, уповноваженого Верховної Ради з прав людини (ст. 45 ЦПК), а також вступ прокурора чи органу державної влади у справу в інтересах держави на будь-якій стадії процесу. Джерела такого представництва базуються на співвідношенні таких понять, як «носій» і «виразник» інтересів. Носієм інтересів є держава, яка одержує і реалізує певні блага, а виразником - прокурор і орган державної влади та місцевого самоврядування, які діють з метою одержання благ державою.
  Автор погоджується з положенням, що до прокурора й органу державної влади, які захищають у процесі інтереси держави, поняття процесуальної правоздатності неприпустиме, оскільки правове положення цих суб'єктів визначається їхньою компетенцією26.
  Процесуальна ж правоздатність притаманна державі. Вона полягає в можливості держави у правоволодінні на захист своїх інтересів у суді через прокурора чи орган державної влади та місцевого самоврядування,