равонаступника. Виникає запитання: чи кардинально змінилася процедура процесуального правонаступництва від зміни цих термінів?
  На думку авторів, акцент при такій зміні термінів повинен був робитися законодавцем на обов'язковості такої заміни, про що повинно зазначатися у нормі, а також про постановлення ухвали про заміну або відмову у заміні первісних сторін правонаступником та можливість оскарження ухвали про таку заміну або відмову у такій заміні. Але такої ухвали й у ст. 293 ЦПК немає. Якщо ст. 293 ЦПК порівняти зі ст. 291 ЦПК 1963 р., то можна дійти висновку, що хоча у ст. 106 ЦПК 1963 р. не було переліку статей, за яким ухвали суду могли б бути оскаржені в апеляційному порядку, то все ж таки, виходячи з п. 1 ст. 291 ЦПК 1963 р., на думку авторів, така ухвала могла бути оскарженою, якби вона постановлювалася б, оскільки така ухвала належить до ухвал, що фактично перешкоджають подальшому провадженню в справі.
  З приводу цієї думки авторів опоненти можуть зауважити, що законом така ухвала не передбачена, але якщо виходити із ст. 124 Конституції та статей 3, 4 ЦПК, де йдеться про право особи на судовий захист та його способи, то така ухвала суду повинна мати місце. Тому відмову судді у процесуальному правонаступництві треба розцінювати як перешкоду особі в отриманні судового захисту способом, який передбачений законом та обра-
  176
  
  І ГЛАВА 4. Стаття 37
  ний самою особою. А нова редакція ст. 293 ЦПК, де передбачений вичерпай перелік ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню, на нашу
  пеку, не покращить стан речей порівняно зі старим ЦПК, а навпаки, права осіб будуть порушені, оскільки у цьому переліку не всі ухвали, які слід «ааржувати в апеляційному провадженні, передбачені. Але непостанов-ДЯЕЕЯЯ таких ухвал та неможливість оскарження тих з них, які перешкоджають особам реально захищати