винен зловживати своїми процесуальними правами і тому не повинен домовлятися з відповідачем на штучно спрощений поря-
  :а Бобровник О.В. Помічник судді, Вищий господарський суд.
  169
  
  РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
  док розгляду справи, щоб не завдати шкоди інтересам третіх осіб, але це положення є потенційно можливим.
  Так, при розподілі спільного майна подружжя досить часто використовується «штучний» позов до боржника, яким частина спільно набутого майна переходить до кредитора, а потім повертається боржнику. Можливим варіантом є позов до підприємства, коли його директор за домовленістю зі стягувачем програє справу. Можливим випадком, коли судовий наказ може бути використаний з метою порушення прав третіх осіб, може вважатися позов до боржника, гарантом якого виступила третя особа.
  Отже, постає питання: що є запорукою того, щоб позов стягувача не завдавав шкоди третім особам? Фактично у процедурі наказного провадження не існує гарантій для третіх осіб. Можна послатися на ст. 100 ЦПК, в якій ідеться про досить чіткий перелік заяв (якщо не брати до уваги ч. 2 ст. 96 ЦПК), за якими може бути видано судовий наказ, а також на наявність у заяві та поданих документах ознак спору про право.
  Передбачається також, що у разі виникнення спору про право у наведеному переліку категорій справ суд має відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу.
  Однак зверну увагу на застосовану термінологію. Так, у ст. 100 ЦПК має місце поняття «спір про право», яке також застосовується у ч. 6 ст. 235 ЦПК, але не має відповідного нормативного роз'яснення, тому важко говорити про те, що суд буде здатен встановити наявність спору про право, якщо цей термін не сформульовано.
  Тому доцільно проаналізувати позицію науковців, які досліджували це поняття. Так, С.Я.Фурса вважає: «Останній аспект надав автору можливість