ізація не стосується юридичної галузі, він не усвідомлював, що спливають передбачені законом строки позовної давності та сподівався на позитивне рішення справи ВАК України (хоча ВАКом йому було відмовлено у задоволенні його апеляційної скарги ще у 1994 р.) не доводячи її до судового розгляду. Не звертався гр. X. до органу, службової особи вищого рівня щодо ВАК України, яким є Кабінет Міністрів України (п. 1 Положення про Вищу атестаційну комісію України від 25 лютого 1999 р.). Якщо б скаржник X. довів суду поважність пропуску строку на подання скарги, такий строк за ст. 89 ЦПК 1963 р. міг бути поновлений. Питання про поновлення пропущеного строку за ЦПК 1963 р. вирішувалося судом з викликом осіб, які беруть участь у справі, тому, аналізуючи це положення, можна констатувати, що суддя повинен спочатку вирішити питання про поновлення такого строку, про що винести ухвалу. Хоча у ч. З ст. 89 ЦПК 1963 р. нічого не було сказано, яка це ухвала - Протокольна чи самостійна, але такий висновок можна
  ЗО
  
  ГЛАВА 1. Стаття 4
  зробити за аналогією з ч. 5 цієї самої норми, де йшлося про ухвалу судді про відмову поновити пропущений строк та на яку може бути подано скаргу. Тому, на думку автора, ухвала про поновлення пропущеного строку повинна бути самостійною. І лише після цього суддя може розглядати справу по суті. Якщо ж скаржник не подасть таких доказів, суддя повинен винести ухвалу про відмову поновити пропущений строк, тоді справа судом не розглядається по суті. На ухвалу судді про відмову поновити пропущений строк може бути подано скаргу.
  Щодо того способу захисту цивільних прав, про який ідеться у п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК, то тут повинно мати місце порушення суб'єктивного матеріального права, яке захищатиметься судом на підставі поданої позовної заяви у позовному провадженні, де буде визнаватися незаконним