го спору, тобто тими правами, які може здійснювати тільки позивач. Виходячи з цього, можна дійти висновку, що фактично по суті треті особи з самостійними вимогами прирівнюються до позивача, але поіменовані вони по-іншому в ЦПК та мають відмінності від позивача, які лише стосуються процесуального порядку їхнього вступу в процес. Тому і відповідач, і позивач можуть пред'являти зустрічний позов до третьої особи з самостійними вимогами.
  Викликає певні труднощі на практиці, особливо у суддів, питання про допуск до участі у справі третьої особи з самостійними вимогами. Це практичне питання тісно пов'язане із теорією цивільного процесу, а саме: розумінням різниці між «предметом спору» та «предметом вимоги». Так, під предметом спору між сторонами слід розуміти спірні матеріальні правовідносини. Щодо підстав вступу в процес третіх осіб, то вони заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору між сторонами, тобто на той самий матеріальний предмет, який складає об'єкт спірних матеріальних
  159
  
  РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
  правовідносин. Але необхідно зазначити, що таким об'єктом може бути і нематеріальний предмет.
  Є спірні точки зору з приводу того, що одні вчені вважають, що «інтереси третьої особи з самостійними вимогами та співпозивача завжди мають взаємовиключний характер», але практика свідчить і про інше. Наприклад, між подружжям має місце спір про поділ квартири, яка була придбана у шлюбі за кошти батьків позивача. Батьки позивача (чоловіка) вступають у процес з самостійними вимогами, пред'являючи позов до відповідачки (дружини їхнього сина) про повернення їм частини боргу за договором позики або такий позов може пред'являтися до обох сторін про повернення їм боргу - грошей, які брали у них сторони на придбання спірної квартири. Як бачимо з даного прикладу, інтереси позивача - сина та інтереси