ий мав місце у судовій практиці. Громадянин X. пред'явив позовну заяву до суду (до речі, у вступній частині якої не зазначив предмет позову) про скасування Постанови Президії Головної Ради ВАК України від 13 січня 1994 р. про відмову йому у присвоєнні наукового ступеня доктора наук. Суддя прийняв таку позовну заяву до свого провадження та розпочав розгляд справи по суті. На думку автора, такі дії судді були неправомірними, оскільки позивач у прохальній частині позовної заяви просить скасувати Постанову Президії Головної Ради ВАК України та зобов'язати відповідача провести об'єктивний та неупереджений розгляд атестаційної справи відповідно до чинного законодавства для здобуття ним наукового ступеня доктора наук. Із фабули справи можна помітити, що Постанова Президії Головної ради ВАК мала місце у 1994 р. А позивач звернувся до суду після сплину 10-ти років.
  Тому суддя приймаючи таку позовну заяву та знаючи з теорії цивільного процесу матеріальну та процесуальну природу позовного та провадження у спорах, що виникають із адміністративно-правових відносин, повинен був проаналізувати фактичні обставини справи, провести їх правову кваліфікацію та визначитися із характером спірних правовідносин та предметом судового оскарження та надати позивачеві строк для усунення недоліків цієї позовної заяви, оскільки тут повинна мати місце скарга. А потім, лише після усунення недоліків заяви, вирішувати питання про порушення провадження у справі, можливість поновлення пропущеного строку для подання скарги, а залежно від останньої обставини вирішувати питання про розгляд заяви по суті. Оскільки пропуск строку на подання скарги до суду складає майже 10 років, то скаржник повинен був подати суду докази, які підтверджують поважність пропуску строку. Позивач X. у своїй позовній заяві вказав на те, що його спеціалізація