заних між собою, тобто третя особа з самостійними вимогами незалежно від підсудності її позову повинна пред'являти його у суд за місцем розгляду первісного позову. Хоча вона користується процесуальними правами позивача, але при пред'явленні позову до позивача та відповідача можна констатувати, що їхні права є різними і вони не збігаються. Третю особу, яка заявляє самостійні вимоги до відповідача, необхідно відрізняти від співпозивачів (співучасників). Вимоги співпозивачів направлені до відповідача, і вони не виключають один одного. Наприклад, коли позивач звернувся до відповідача з вимогою про повернення речі, то лише припускається, що річ йому належить на праві приватної власності. На практиці права на річ можуть належати третій особі, заява якої за своєю суттю свідчить про неналежність позивача у справі, але цей спір вже між трьома особами вирішуватиметься судом комплексно, а не шляхом «виключення» позивача зі справи.
  Вимоги третьої особи не можуть пред'являтися одночасно з вимогою позивача, вони є відносно самостійними, оскільки пред'являються на базі первісного позову, тобто позову, пред'явленого першим позивачем. У ч. 1 цієї норми йдеться тільки про право третіх осіб вступити в уже розпочату справу. Але нічого не говориться про дії суду щодо можливого допуску до участі у справі третьої особи з самостійними вимогами (визнання її такою) та наслідки, які можуть виникнути у випадку, якщо суд відмовить цій особі у допуску її у процес із самостійними вимогами. Виникають запитання: а чи повинен суд виносити про це ухвалу? чи підлягає вона апеляційному оскарженню? чи можлива заміна неналежної третьої особи з самостійними вимогами? Ці питання є дуже важливими.
  На практиці мають місце ситуації, коли судді роз'єднують в окремі провадження первісний позов та позов третьої особи з самостійними вимогами