нення до суду з тотожними вимогами. Але бувають категорії справ, де мова не може йти про затвердження мирової угоди, наприклад, при позбавлені батьківських прав, про зменшення розміру аліментів нижче межі, яка встановлена законом.
  У коментованій частині йдеться окремо про мирову угоду, яку сторони, тобто позивач і відповідач, спільно можуть укласти на будь-якій стадії процесу, тобто у суді першої інстанції до постановлення судового рішення судом першої інстанції, вирішення справи апеляційною, касаційною інстанціями та на стадії виконавчого провадження. Але укладання мирової угоди також належить до спеціальних прав сторін, оскільки тільки сторони можуть піти на поступки одна одній щодо розпорядження об'єктом їхніх майнових прав. Мета та процедура укладання мирової угоди закріплена у ст. 175 ЦПК, де зазначається, що така угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.
  Виходячи із аналізу цієї норми та враховуючи те, що мирова угода стосується предмета спору, а за ст. 31 ЦПК, тільки позивач може змінити предмет позову, тобто саме позивач йде на поступки відповідачеві, але з боку відповідача також повинні мати місце якісь поступки, наприклад, виконання рішення у повному обсязі та у скорочені строки, тобто добровільно.
  Але на практиці бувають ситуації, коли мирова угода затверджена, а відповідач незалежно від того, що позивач пішов на певні поступки, все ж таки добровільно рішення не виконує, тому позивач змушений звертатися до державної виконавчої служби та виконувати ухвалу суду про затвердження мирової угоди, яка за ч. З ст. 210 ЦПК має силу виконавчого документа і може виконуватися у примусовому порядку. Виходить, що відповідач знаходиться у виграшній ситуації, оскільки позивач пішов йому на