увагу на те, що під це положення не підпадає право осіб щодо вирішення ними у договорі питання про передання справи на розгляд до третейського суду, оскільки тут має місце не взагалі відмова від права на звернення до суду, а сторони тільки вибирають суд, до якого вони хочуть звернутися за вирішенням спору, тобто вони користуються процесуальними гарантіями щодо вибору альтернативного суду, у якому вони можуть здійснити захист свого порушеного чи оспорюваного права. Оскільки особі таке суб'єктивне процесуальне право гарантоване та закріплене у законі, тому відмова від такого права є недійсною. Але це положення не поширюється на випадки відмови по-зивача від позову, заявника від вимоги, якщо такі дії не суперечать інтересам сторін, не порушують будь-чиїх прав та інтересів держави, навіть при знаходженні справи у провадженні суду, коли сторони вирішили суперечку, яка виникла між ними, мирним шляхом. Наприклад, шкоду добровільно відшкодовано відповідачем, позивача поновлено на роботі та відповідачем виплачено зарплату за вимушений прогул, тобто у даному випадку відпала необхідність у судовому розгляді справи. Тому суддя на підставі письмової заяви позивача із занесенням її до протоколу судового засідання та підписанням позивачем може закрити провадження у справі (п. З ч. 1 ст. 205 ЦПК), постановивши про це ухвалу (ч. 1 ст. 206 ЦПК). Але при цьому суддя зобов'язаний перевірити добровільність такої відмови, чи не суперечить вона закону, чи не здійснена вона під тиском, в ре-зультаті омани, тобто не порушує чиїхось прав і охоронюваних законом інтересів. Це правило поширюється і на випадок укладення мирової угоди сторонами та затвердження її судом. При цьому суд повинен роз'яснити наслідки закриття провадження у справі, передбачені статтями 175, 205, 206 ЦПК.
  Стаття 4. Способи захисту, які застосовуються